10 вересня 1923 року народилася Марія Римик (діяла під псевдонімами «Маруся», «Наталка», «Марія») — легендарна постать українського визвольного руху середини XX століття, зв’язкова Центрального Проводу ОУН та особисто Головного Командира УПА Романа Шухевича.
Коріння зв’язкової та вибір підпілля: від Чортківської гімназії до ОУН
Марія Римик зросла в селі Біла (Чортківський район, Тернопільська область). Прадавнє коріння цієї землі вражає: саме тут колись розгортався цілий вузол давньоруських фортець (Монастирище, Батурова Гора, Чарна та літописний Моклеків 1211 року).
Чортківська гімназія, де навчалася Марія, була не просто школою, а кузнею патріотичної молоді. Перед дівчиною лежав шлях якісної освіти та спокійного обивательського щастя, але вона обрала тернисту дорогу спротиву. Це був свідомий обмін спокійного миру на війну: замість затишку — життя, де кожен день ставав випробуванням, а щоденною реальністю — залізні закони безпеки та постійна готовність до останнього бою.
Інтелектуальний щит СБ ОУН: чому Шухевич і Арсенич довіряли Марії
Роль Марії Римик у підпіллі була винятковою: не просто кур’єр, а найближча довірена особа Головного Командира УПА. Вона уособлювала «живий архів» визвольного руху, адже знала назубок замасковані маршрути, мережу криївок та складні шифри «штафетних ліній». Рівень її перевірки Службою Безпеки ОУН був настільки абсолютним, що Роман Шухевич особисто супроводжував «Марусю» на оперативні зустрічі. Вона була головним безпековим «фільтром», чий чіткий прорахунок гарантував життя першій особі підпілля.
У фазі максимальної активності УПА Марія Римик забезпечувала ключовий комунікаційний вузол між Центральним Проводом ОУН та Головним Командиром Романом Шухевичем. В умовах німецько-радянської зміни фронтів її оперативна робота з координації підпільних ланок дозволила уникнути децентралізації та зберегти монолітну вертикаль управління армією.
Поки радянські міфи зводили діяльність СБ ОУН до силових ліквідацій, реальність була куди тоншою — створена Миколою Арсеничем контррозвідка успішно протидіяла НКВС і Гестапо інтелектом та конспірацією. Яскравим доказом цієї аналітичної сили була Марія Римик. Вона стала надійним інтелектуальним щитом для вищого командування, гарантуючи виживання проводу в умовах тотального стеження. Про її колосальну вагу в структурі свідчить фінал її шляху: Марії довірили життєдіяльність та охорону центральної криївки самого генерала безпеки Миколи Арсенича, де вона й провела свій останній період життя.
З точки зору сучасної контррозвідки, Марія Римик мала статус найвищого категорійного допуску. У той час як у публічній політиці правила таємності нерідко порушуються, у підпіллі ОУН дівала сувора селекція — і Марія Римик була безпосереднім носієм стратегічної таємниці рівня вищого командування.
Бездоганна конспірація Марії Римик трималася на міцному ідеологічному фундаменті. Повне невідання її родини щодо справ доньки та сестри було результатом суворого дотримання шостого пункту Декалогу ОУН авторства Степана Ленкавського. Настанова «Про справу не говори з ким можна, а з ким треба» була для неї не просто текстом із брошури, а щоденною практикою, яка оберігала життя лідерів визвольних змагань.
Арешт, катування та збройний опір у камері
Липень 1945 року для заарештованої радянськими спецслужбами Марії Римик позначився жорстокими катуваннями. Проте перебування під вартою завершилося актом повстанської непокори: зв’язкова вчинила збройний опір безпосередньо в камері, роззброївши та підстреливши свого конвоїра. Згодом вона здійснила втечу.
Про те, яким небезпечним ворогом радянська каральна система вважала Марію Римик, свідчить епізод зі спогадів Володимира-Ігоря Порендовського у книзі «Штафетні лінії. Спогади» (за редакцією Руслана Забілого, Львів, 2010). На час його слідства у 1948 році і сама зв’язкова, і Микола Арсенич та Дмитро Маївський (безпосередній провідник самого Порендовського) уже загинули. Проте чекісти обрали для залякування саме її фото. Вони залюбки показували арештованому знимку вбитої «Марусі», намагаючись продемонструвати свою всесильність: «наші руки всюди дістануть».
Дослідження загибелі Марії Римик та Миколи Арсенича на основі радянських джерел є проблематичним, оскільки протоколи МДБ часто створювалися як інструмент дезінформації, адже чекісти двічі подавали фальшиві звіти про «вбивство» Арсенича, і лише третій рапорт відповідав дійсності. Така хронічна фабрикація повністю нівелює довіру до радянських документів. Дізнатися правду про ці події дозволили знайдені автентичні матеріали українського підпілля.
На відміну від звітів МДБ, де учасниць підпілля називали «помічницями», документи визвольного руху визнавали їх рівноправними військовими партнерами. У звіті ОУН про загибель групи Арсенича у криївці біля села Жуків констатація втрат є підкреслено рівною: «в одній було двох мужчин і дві жінки». Цей же підхід відображено в «Історично-мемуарному збірнику Чортківської округи» (1974), де Марію Римик вписано до переліку колишніх учнів гімназії, які «згинули як воїни УПА в нерівних боях проти московського окупанта». Офіційне визнання соратників повністю заперечує радянські патріархальні стереотипи щодо підпілля.
Через підпільну діяльність Марії Римик її родина потрапила під репресії та була депортована до Сибіру. Там її брат Дмитро одружився з Францішкою — сестрою Івана Дмитрика, відомого вояка УПА та автора книги «У лісах Лемківщини». Ці спогади, зафіксовані у 1947–1949 роках одразу після прибуття автора на Захід, є надзвичайно цінним історичним джерелом. Дмитрик пише щиро й лаконічно, уникаючи власних оцінок та фокусуючись суто на безпосередньому відтворенні пережитих подій.
Спецоперація в Мюнхені: як спогади про УПА маскували під радянську пропаганду
Ця праця згодом стала зброєю в інформаційній війні проти радянського режиму. У другій половині 1970-х років українське видавництво «Сучасність» у Мюнхені здійснило блискучу інформаційну спецоперацію: книгу Дмитрика замаскували під радянське видання С. Ковпака «Від Путивля до Карпат». Зберігши оригінальну обкладинку та перші 34 сторінки з комуністичними одами, німецькі поліграфісти вшили всередину заборонену правду про УПА. Обведені круг пальця радянські прикордонники власноруч пропускали ці книги крізь «залізну завісу», не підозрюючи, що несуть в УРСР вирок власній пропаганді.
У книзі «Медична опіка в УПА» (23-й том «Літопису УПА», с. 314–316) Іван Дмитрик описує власний досвід виживання, підпільне лікування у селах Смерек і Ветлина, а також жертовність повстанських лікарів та санітарів, які в умовах суворого браку медикаментів рятували хворих і поранених побратимів.
Згодом документальні свідчення про його подальшу громадську діяльність в еміграції, участь у житті ветеранського руху та зусилля зі збереження повстанської спадщини опубліковано у збірнику «Літопис УПА. Том 52. Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади. Історія в документах (1950–2016)».
Останній бій на Бережанщині
Але для самої Марії час спогадів так і не настав — її шлях завершився у віці 23 років зі зброєю в руках. 23 січня 1947 року в урочищі Вертеби, що в лісі поблизу сіл Жуків, Гиновичі та Куропатники біля Бережан Тернопільської області, у нерівному бою з московськими окупантами героїчно загинули зв’язкова Центрального Проводу ОУН та особисто Головного Командира УПА Романа Шухевича Марія Римик, генерал безпеки УПА Микола Арсенич «Михайло», його дружина та охоронець. У звіті УПА згадується, що після бою «тіла побитих витягли та повезли в напрямі Львова». Точне місце поховання Марії Римик залишається невідомим і сьогодні, розділивши долю могил Романа Шухевича, Миколи Арсенича та багатьох українських повстанців. Радянська влада не робила жодних поблажок для жінок-підпільниць — у каральних практиках, тортурах та політиці посмертного забуття тоталітарний режим був однаково нещадним як до чоловіків, так і до жінок.
Метафора «кришталевий характер», якою побратими описали Марію Римик у збірнику «Чортківська округа», у часи війни мала особливу вагу. В умовах нещадної конспірації це було не просто похвалою, а констатацією її абсолютної надійності, бездоганної чесності та моральної чистоти.
