Іван Обливанець. Суспільне Суми
"Перший магазин накрило в лютому — тоді він ще вцілів. Але вдруге накрили так, що вже нічого не залишилося. І садочок накрили, усе в нас розбили. Церкву побатували, туалет — усе знищили. На нашій вулиці за ніч три прильоти підряд — “тррр”, і все. Дві доби горіло", — розповів Іван Обливанець.
Під час повномасштабної війни село спорожніло. З 356 людей до останнього в Студенку залишилося кілька чоловіків. Вони жили на одній вулиці, трималися разом і ділилися всім, що мали: городиною, водою з криниць, останніми консервами.
– А хліб? – А ми його ніколи не бачили. Ні хліба, ні солі. Зате води вистачало: вийду у двір — у нас колодязь, у сусідів теж колодязь.
Щоби знати про стан одне одного, чоловіки запровадили вечірнє правило.
"У нас закон такий був: о сьомій годині хтось обов’язково має провідати когось. Немає — значить, хтось іде й шукає. Такий у нас був закон: якщо нема, то вже щось трапилося", — розповів пан Іван.
Село Студенок на Сумщині. Фото надав голова Есманьської громади Сергій Мінаков
Обстріли, каже Іван Обливанець, не стихали ні вдень, ні вночі. Найстрашнішими стали удари FPV-дронів, які в останній місяць прилітали майже щогодини.
"Вони зараз по дві носять. Не по одній, а по дві бомби. Одну скидає, потім через відстань — другу. Головне — стій, нікуди не тікай. Почнеш рухатися — все. Стою, а він переді мною завис… завис… ну висить. А куди тікати? Крок ліворуч, крок праворуч — і все, розстріл. Став і стою. Один зависів, повисів — пішов. Другий прилетів, подивився — теж пішов. Чую: бух-бух — це вже десь там. Кидаю все і тікаю звідти", — сказав Іван.
Село Студенок на Сумщині. Фото надав голова Есманьської громади Сергій Мінаков
Поруч із хатою Івана один за одним горіли будинки. Його оселю російські військові підпалювали кілька разів, але вогонь вдавалося загасити. Іван Петрович каже – страх давно притупився.
— Вони почали палити оптом. Не одну хату, а всі. Якщо одну, другу — то вони вже не зупинялися. А ми звикли… та й все. — Як до такого можна звикнути? — Просто звикли, розумієте? Ідеш — Бог із ними. Під кущ став, постояв — та пішов далі. Я смерті не боявся, не боюся і не буду боятися.
Попри небезпеку, Іван Обливанець продовжував обробляти свій город та намагався вести господарство.
"Ми городи пахали трактором. Нестрашно було, просто звикли та й все. Я б там зараз жив. Там овечки всі позалишалися, качки всі".
Село Студенок на Сумщині. Фото надав голова Есманьської громади Сергій Мінаков
Коли евакуаційна група приїхала забирати людей, його, розповідає, просто посадили в авто й вивезли в Глухів.
"Кіз відпустили на Вільну Слободу, на городи. Качки — кудись пішли, собаки… Мені не потрібна кімнатка — мені моє життя треба. Мені їжі там вистачало, а тут що я маю? Нічого. Вийду оце, походжу… ну що я тут маю?
Я просто інвалід, розумієте? Я нікому не потрібен. А я тут бичків був збирав… А я ж ніколи в житті не курив. А скільки скота залишилося… А тут скільки шматок м’яса? Купляти його за 40 гривень…
Ви знаєте, скільки в мене на городі залишилося? Менше, ніж бабки на базарі наторгують за рік", — повідомив Іван Обливанець.
Пан Іван каже, на новому місці залишатися не хоче. Мріє повернутися додому, навіть попри руїни та небезпеку.
"Не хочу тут жити. Не моє життя. Я б цибулю, часник вдома посадив".
