Війська РФ ударили безпілотником по рейсовому автобусу у Білопіллі 17 травня 2025 року. Суспільне Суми
"У мене в шиї осколки були. У голові — так і залишилися", — говорить Віктор Вовк — водій автобуса, який російські військові атакували "Ланцетом" зранку 17 травня 2025 року поблизу Білопілля на Сумщині. Тоді загинули дев’ять людей, сім — були поранені. Місцеві мешканці розповіли Суспільному, як живуть наразі, та згадали той день.
Водій автобуса Віктор Вовк наразі — на пенсії, та продовжує жити у Білопіллі.
"У мене в шиї осколки були. У голові — так і залишилися. З шиї вийняли, а в голові, лікар сказав: хай залишиться. Воно може прижитися, не заважати. Не витягли, те що показав рентген, не турбує, то хай", — говорить чоловік.
Віктор Вовк після удару у 2025 році. Суспільне Суми
Виїжджати пан Віктор поки не збирається.
"Удома є вдома. Життя йде, тримаємося. У нас тут "жужики", зудять… хотів картоплю обробить, так куди там. Аби швидше закінчилася ця клята війна", — каже він.
Того дня поряд з водієм сиділа Віра Моргун.
"На сьогодні стан здоров'я, слава Богу, налагодився, завдяки лікарям. Була контузія у мене, осколки. Я не дочувала, і перепонка лопнула", — каже вона.
Війська РФ ударили безпілотником по рейсовому автобусу у Білопіллі 17 травня 2025 року. Поліція Сумської області
Жінка теж не виїжджала з міста.
"Поки що тримаємося. Чоловіку ампутували ногу, тому нам легше вдома бути. Все-таки тут прилаштовано йому все для життя", —розповідає пані Віра.
Війська РФ ударили безпілотником по рейсовому автобусу у Білопіллі 17 травня 2025 року. Суспільне Суми
"Думаю, вона мала якесь передчуття…"
“Прохолодно так було. Вона зайшла… Жовтий шарф, я пам'ятаю, куртка, і каже: “Інно Сергіївно, Ви ще досі сидите? Досить вже, давайте по домівках”, — пригадує останню зустріч з Оленою Євтушенко на роботі білопільчанка Інна Моргун, яка очолює місцевий “Інклюзивно-ресурсний центр”. Вони знайомі — майже 15 років.
Олена Євтушенко. Відділ освіти, молоді та спорту виконкому Білопільської МР
Олена — одна з дев’яти людей, які загинули в автобусі. Разом з нею — чоловік Ігор. Жінка працювала директоркою Центру професійного розвитку педагогічних працівників Білопільської міської ради.
За словами пані Інни, Олена — людина, про яку не можна говорити в минулому часі.
“Часто у різних ситуаціях я подумки звертаюся до неї й розмірковую, як би вона вчинила на моєму місці. У деяких аспектах вона перевернула мій світогляд — не словами чи проханнями, а своїми вчинками та прикладом", — говорить жінка.
Вона віддавалася повністю роботі. Вона жила цим, додає пані Інна.
"Це людина, яка працювала так, що, коли пішла назавжди, стало незрозуміло, як їй вдавалося виконувати таку кількість завдань. При цьому фактично ні в кого не просила допомоги. Вона старалася встигнути все. Думаю, Олена — одна з найпочесніших людей нашого міста. І вона дуже вболівала за своє Білопілля. Скільки ідей втілила в життя — тихо, спокійно. Вона вміла домовлятися, переконувати, відстоювати свою точку зору, не підвищуючи голосу. Це був справжній талант", — каже освітянка.
Роботи Олени були на шпальтах різних наукових видань. Вона — одна із засновниць громадської організації “Жіноча ініціатива для Білопілля”, мала три вищі освіти, займалася викладацькою діяльністю, додає Інна Моргун.
“Учні люблять її досі. Уроки такі, що заслуховуєшся. Було цікаво. Скільки вона сил на цю підготовку вкладала”. Це — людина, яка жила нашою Білопільщиною, освітою і переймалася кожною з кожним. Вона була ніби винахідниця: кожен крок обраховувався, і його наслідки. Коли до неї хтось звертався з якимось питанням або вона сама зверталася, то робила це з позитивом і усмішкою та говорила: “Не треба перейматися, все буде добре”, — згадує жінка.
Єдиний раз, пригадує пані Інна, відчула тривогу в голосі Олени під час загострення безпекової ситуації у Білопіллі навесні 2025 року.
"У неї була дуже велика тривожність. Думаю, вона мала якесь передчуття. Це була розмова про те, що робити далі, як говорити про Білопільщину. Потім ми перевели її у більш позитивне русло. Здається, тоді першою я зробила це. Це був єдиний випадок за весь час нашого спілкування. Зазвичай вона ставилася до всього більш позитивно. Якщо виникали якісь труднощі, говорила: “Нічого, зробимо”. Вона завжди розуміла, якими будуть дії та які наслідки вони матимуть".
Олена дуже любила мистецтво, каже пані Інна.
“Ми збиралися на тренінгах з арт-терапії. У мене досі стоїть її чашка, так і не розфарбована. Вона любила цим займатися, любила відволіктися і знаходила на це час”, — додає жінка.
Інна Моргун присвятила вірш Олені Євтушенко.
Остання кава з Вами ще учора
Застиглий погляд, що кудись — у даль…
Ви поспішали обдзвонити школи —
Навчальний рік завершення чекав
Збігав робочий день кудись поволі
Не сонячно і вітер завівав…
Як завжди запитали:
— Ще не збираєтесь додому?
Поправивши рукою вправно шарф,
Як зазвичай, і вихідні вже поруч,
Щоб відпочити трішки від турбот
Завжди з усмішкою,
здалось, на мить, сумною…
Щоб з ранку вже, як янгол промайнуть…
Суспільне зібрало інформацію про загиблих та поранених в автобусі в Білопіллі.
