Олександр Бринжала. Архів родини
Вони познайомилися у Харкові. Їй було 15. Йому — 18.
"Він був курсантом. Там влаштовували дискотеки курсантські. Ми прийшли з подружками. Вони там були теж у звільненні. І він мене угледів, запросив танцювати. З того усе почалося. Усю дискотеку за мною бігав, запрошував на повільні танці, а в кінці дискотеки я побігла додому. — І що далі було? — А далі він мене знайшов".
Олександр та Юлія Бринжали. Архів родини
Юлія каже, Олександр підкорив її наполегливістю, дотепністю і своєю фірмовою усмішкою. Коли Юлії було 17, пара побралася.
"Йому показали, де я живу. Він прийшов, я кажу: «Боже, а що ти тут робиш?». «Я тебе знайшов». Думаю: «Все, цього хлопця я просто так не позбавлюся». Він завжди усміхався. Всі пам'ятають його знамениту усмішку, який він був завжди усміхнений. Що б не трапилося. Завжди був оптимістичним".
Олександр марив небом, розповідає Юлія. І додає, що це була справа життя, до якої він свідомо йшов.
"Він багато розказував про свої польоти, як йому це подобається. І просто ми ходили, спілкувались про Харків. Він був чудовою людиною. Ми багато писали листів, коли він уже був на зборах, на польотах. Ледь не щодня. На жаль, вони не збереглися".
Захоплення небом розпочалося в Олександра змалечку. За словами його батька Петра, син із ранніх років цікавився літаками, розпитував про польоти та маневри. Але в його випадку це була не просто дитяча мрія, додає чоловік. Адже сам Петро Бринжала — теж льотчик.
"Я його й на аеродром привозив, і він бачив, що це і як. Ми з ним також проводили тренування. Я зрозумів, що він витримує це все. І йому подобалось".
Петро Бринжала. Суспільне Суми
Розмови про авіацію були в родині звичними. Петро Бринжала згадує, що й сам закохався у небо ще в юності на Донеччині, коли працював на заводі в Авдіївці. Спершу стрибав із парашутної вежі, а далі пішов до аероклубу і вступив до льотного училища в Харкові.
"На другому курсі ми вже поїхали в Луганськ на аеродром літати. Мені так все сподобалось. По-перше, я не захитувався і спокійно все було. Бо я в парках усіх крутився на тренажерах. Я тренувався. У перший рік я успішно вилетів самостійно на літаку Л-29. Тоді був чехословацький навчально-тренувальний літак".
Фото на стіні будинку Петра Бринжали. Суспільне Суми
У 1968 році Петра направили до навчального полку в Охтирці. Коли син обрав ту саму дорогу, батько не відмовляв.
"Я був командиром ескадрильї тут і полетів військовим радником до Афганістану. І взяв туди своїх дітей теж. З Термеза ми летіли гелікоптером — так він уже намагався керувати. І йому дали афганці. Він після школи вступив до аероклубу у Хмельницькому. І літав на літаку Як-52 — освоїв його за літо і вилетів самостійно".
Олександр та Юлія Бринжали. Архів родини
Спочатку Юлія та Олександр жили в Харкові, а потім переїхали у Васильків.
"Ми приїхали: молодий лейтенант, без житла, без нічого. Ми орендували квартири дуже довго. Був такий період, що по пів року не платили зарплатню. Нам дали гуртожиток, бо винаймати було ні за що. І ми оце вдвох з маленькими дітьми. Важко було. Важко очікувати після польотів, що там буде, як повернеться. Ну він завжди приходив з польотів дуже щасливий, хоч і вичавлений як лимон. Але він прийде: «Я такі хмари бачив. Я не міг не влетіти». Він любив побешкетувати, влетіти в хмари і робити усілякі пілотажні фігури. Ми могли піти на пенсію, але він сказав: «Ні, поки я можу літати — я буду»".
Олександр Бринжала. Архів родини
Юлія також стала військовослужбовицею у 2016 році.
"Пробула військовою шість років до загибелі Саші. Ще рік прослужила, а потім в мене стався інсульт і я за станом здоров'я не змогла. Я дуже переживаю його смерть, без нього життя закінчилось, але я намагаюся жити далі, бо в мене вже дві онучки".
Речі Олександра Бринжали. Архів родини
Олександр Бринжала служив у 40-й бригаді тактичної авіації, літав на МіГ-29, був льотчиком першого класу і начальником служби безпеки польотів. Він також брав участь в операціях у зоні АТО та ООС, передавав досвід молодшим побратимам. Боронив Україну і під час повномасштабного вторгнення.
"Я була тоді на чергуванні 23 лютого. Саша полетів у відрядження. Якраз на чергуванні все це сталося. Ми спочатку дуже злякалися. Зі мною два молодих хлопці, мені зданих перші роки служби. До ладу ніхто нічого не знав, що робити. Ракети летять, все вибухає в Сашиній частині. Все страшно. Я намагалась до нього додзвонитися, він був поза зоною. У них посадка через нашу частину — він коли прилітав, завжди наді мною літав. Я завжди виходила казала: «Все, Саша літає». Я знала, що то його літак, бо він махав мені крилами. Я дивлюсь: летить літак і махає, думаю: «Боже, слава Богу, живий»".
Юлія тримає фото Олександра та його нагород. Суспільне Суми
Олександр та Юлія встигли побачитися ще двічі.
"Балакали про це все, це дуже важко, це дуже страшно. Останній раз ми побачились 28 лютого. Він приїхав, покупався, ми попрощалися. 1 березня ввечері він загинув".
Юлія Бринжала. Суспільне Суми
Того дня російські війська намагалися прорватися до Києва. Олександр Бринжала у складі пари українських МіГ-29 піднявся в небо, щоб зупинити противника. Це був бій проти 12 ворожих літаків.
"У цьому бою він збив два літаки ворожі. І потім десь, видно, потрапив під атаку. Їх же багато було. Ось тому не завжди встигнеш увернутися", — каже Петро Бринжала.
Про смерть Олександра йому повідомив онук.
Вранці 1 березня Юлія не могла додзвонитися чоловікові. Говорить, їй розповіли, що хтось із пілотів загинув. Але хто — невідомо.
"Коли до мене в кабінет зайшли і покликали на КПП, я побачила командира і колегу Вову. Я все зрозуміла. І тоді життя закінчилось. Кажуть, час лікує. Час не лікує. Час трошки загоює рани, але цей біль, це горе ніколи не мине, не забудеться, і з цим доводиться жити".
Літак майора Бринжали уразила ракета, але він відвів машину від села Раковичі, врятувавши життя мирних жителів, розповідає дружина.
"Спочатку було чотири літаки, а потім приєднали — було загалом 12 літаків. На них двох. Вони вдвох збили три. Саша збив два. Коли вони вже відходили, в нього влучила ракета, і там було без варіантів катапультування, він загинув… В частині його всі любили. І дівчата, і хлопці. І всі казали: «Юлько, дивись, відіб'ють». Кажу: «Не вдасться — він мій»".
Ймовірно, син був у свідомості після влучання і намагався посадити літак, каже Петро Бринжала.
"Я туди приїхав потім уже подивитися, де що було, де впав літак. Була спроба приземлитися. Бо поле рівне, посадка справа і зліва. І він по центру поля. Отже, він був напевно ще у свідомості. Якщо літак сам падав, то він міг деінде бути: і по центру, і збоку. А тут по центру. Мені кажуть, що він вже був без свідомості. Я питаю у льотчиків: «Чому він не катапультувався?». Там же катапульта добра і парашут був, і він був би живий. А мені відповідають, що він був важко поранений".
Нагорода Олександра Бринжали. Архів родини
"Сім'я для нього була на першому плані навіть перед польотами. Тому що ми дуже одне одного кохали, завжди були разом. У 2021 році було 30 років, як він був військовим. І 30 років незалежності. А потім прийшов 2022 рік і все закінчилось. Думали, краса, життя тільки починається, діти виросли, можна пожити для себе. А вийшло… війна", — додає Юлія.
Оленсандр Бринжала. Архів родини
8 березня 2022 року Олександра Бринжалу посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. 2 квітня того ж року йому надали звання Героя України з орденом "Золота Зірка".
Охтирка, Сумська область. Суспільне Суми
Восени 2025 року в Охтирці, де народився "Привид Києва", відкрили меморіальну дошку, як нагадування про його подвиг.
"Я пишаюся ним! Я вважаю, що він всього досягнув", — каже Петро Бринжала.
Інтерв'ю з рідними Олександра Бринжали дивіться на Суспільному.
