27 лютого в Шостці попрощалися іще з двома воїнами, які віддали своє життя за країну.
Ігнатовський Валерій Миколайович народився 20.02. 1978, виховувався у дитячому будинку. Коли хлопчику було 14 років, його всиновив чоловік з Києва. Саме зі столицею України пов’язані найкращі спогади дитинства та юності Валерія. Навчався у Київській школі № 250. Доброта і турбота нового батька, його віра і мудрість дали добрі плоди – Валера гарно вчився, з усіх предметів мав оцінки «відмінно» і «добре».
Після отримання повної середньої освіти юнак вступив до Херсонського морехідного училища. На жаль, через рік навчання довелося залишити (родинні обставини).
За словами знайомих, Валерій з молодого віку був вдумливою, розумною та глибокою людиною. Цікавився психологією та правознавством (останнє захоплення передалося йому від прийомного батька-юриста, який зібрав вдома солідну бібліотеку з даної галузі).
У 1996-1997 роках працював матросом у приватній судноплавній компанії АСК «Укррічфлот», яка займалася перевезенням вантажів. Не дивлячись на «морську романтику», здібний та амбітний юнак мріяв про більше. У вересні 1997 року Валерій став студентом Київської державної академії водного транспорту. У червні 2002 року він успішно завершив навчання та здобув кваліфікацію менеджера-економіста.
Тривалий час чоловік працював у Києві, у відомій компанії-автовиробника «Volvo». Займав посаду завідувача складом, користувався повагою колег і керівництва. «Тихою гаванню» після насиченого трудового дня для чоловіка стала його власна сім’я. У 2008 році подружжя Ігнатовських переїхало до Шостки, Валерій почав працювати продавцем-консультантом у сфері торгівлі . У чоловіка підростало двоє донечок – Поліна та Анастасія (зараз дівчатам 17 і 16 років).У вільний від роботи час захоплювався рибальством і читанням літератури.
Як і всіх українців, буремні події останніх років не залишили осторонь і нашого земляка. У лютому 2024 року він став на захист Батьківщини. На фронті виконував обов’язки старшого навідника мінометної батареї механізованого батальйону. Воював на найгарячіших ділянках воєнної мапи.
6 лютого 2026 року став останнім днем його життя… Воїн загинув поблизу н.п. Іллінівка Краматорського району Донецької області. До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі та українському народу…
Схиляємо голови у скорботі за Героєм!
Вічна шана та вічна вдячність!
Трофимець Андрій Миколайович народився 27 травня 1976 року у нашому місті, виріс у дружній родині. Батьки виховали в ньому працьовитість, порядність і повагу. Крім Андрія в сім’ї підростав молодший брат Олександр, з яким його пов’язували братерська підтримка. Хлопчик навчався та закінчив Шосткинську спеціалізовану школу №1. З дитинства був активним і цілеспрямованим. Відвідував секцію з плавання та тренувався у спортивній залі. Захоплювався авіацією – займався авіамоделюванням, створюючи та конструюючи моделі літаків. Професійну освіту отримав у Воронізькому ПТУ.
Трудове життя Андрій розпочав з легендарного заводу «Свема», де пропрацював близько чотирьох років. Користувався авторитетом серед колег, був відповідальним і сумлінним працівником.
Найбільшим його покликанням стала дорога… У дорослому віці цікавився машинами, захоплювався ремонтом авто, добре розбирався у техніці. Андрій щиро любив автомобілі й більшу частину життя присвятив професії водія. Починав із перевезення меблів, згодом працював у службі таксі. За кермом завжди був уважним, надійним і зібраним. Відмінно знав свою справу та отримував від неї справжнє задоволення. У самій глибині душі чоловік був романтиком і мрійником – захоплювався фентезі, обожнював дивитися «Володаря перснів».
«Турботливий син, люблячий чоловік і найкращий батько у світі — саме таким він залишиться в пам’яті рідних і друзів. Спогади про Андрія завжди викликатимуть теплу усмішку, навіть крізь сльози», – говорять родичі.
У 1996 він одружився з Юлією, зустрівши свою долю на заводі «Свема». Саме там почалася їх історія, що стала міцною основою подальшого життя. У подружжя народилися дві доньки, Валерія та Катерина – його найбільша гордість і радість. Він безмежно їх любив, завжди підтримував, хвилювався за своїх дівчат і щиро пишався кожним їхнім досягненням. Родина стала для нього головною цінністю та опорою. Його діти обожнювали кожен момент, проведений разом. Подорожі, прогулянки та звичайний час поруч залишаться в їхніх серцях і будуть зігрівати душу… Сонячне серце було сповнене любові не лише до близьких – він щиро любив і домашніх улюбленців (кота та собаку), про яких дбав із відповідальністю та ніжністю.
Воєнні будні почалися для Андрія Миколайовича ще задовго до повномасштабної російсько-української війни. У березні 2019 року він добровільно підписав контракт і став на захист України, продовжив служити і після 24 лютого 2022… Воював на Харківському та Донецькому напрямках. На фронті виконував обов’язки мінометника, водія. За сумлінну військову службу, особисту сміливість і патріотизм Андрій Трофимець був нагороджений: почесною відзнакою 13 окремого десантно-штурмового батальйону, медаллю «За незламність духу» та численними грамотами і подяками.
Він проходив службу у кількох військових підрозділах. Нашого земляка поважали за чесність, принциповість і силу характеру. Андрій був людиною зі своєю позицією — не боявся висловлювати думку та відстоювати справедливість. Своїми діями й професійністю не раз рятував життя побратимів, за що отримував щиру вдячність і повагу. Він також знав ціну бойовому братерству, адже і його власне життя не раз опинялося під загрозою, але було врятоване друзями.
У колективі його цінували за надійність, сміливість і готовність підтримати в найважчі моменти. У пам’яті побратимів він залишиться справжнім товаришем і людиною честі.
У березні 2025 року Захисник отримав осколкові поранення на Покровському напрямку, після реабілітації повернувся в стрій. Родичі часто згадують слова воїна Світла: «Ніхто не очікував, що у нас така сильна армія… А ми вистояли, вистоїмо і переможемо!». Віра у своїх побратимів і у Перемогу давала Андрію сили у найскладніших ситуаціях. Заповітною мрією чоловіка було повернення до рідних людей, своєї сім’ї.
Сьогодні вони згадують Героя з невимовним сумом і вдячністю за кожен день, проведений разом: «Андрій був чесною й щирою людиною. Завжди приходив на допомогу іншим, але сам рідко просив підтримки. До людей і тварин ставився з повагою та добротою — у його серці було багато тепла. Про таких кажуть «душа компанії». Він умів сміятися найгучніше й найщиріше, заряджати навколо світлом і гарним настроєм. Навіть в якості бойового позивного обрав «Рупор»! Його присутність завжди відчувалася — поруч із ним ставало спокійніше й легше. Понад усе цінував у людях чесність і доброту… Сам був справедливим, відкритим і життєрадісним. Завжди встигав підтримати у складну хвилину, знайти потрібні слова й підняти настрій навіть тоді, коли було це непросто».
Солдат Трофимець Андрій Миколайович відійшов у Вічність 30 серпня 2025 року, поблизу селища Котлине (Донецька обл.). Загинув при виконанні бойового завдання, віддавши життя за свободу України та мирне майбутнє своєї родини, повідомили в мерії Шостки.
Доземний уклін нашому земляку!
Гаряча вдячність і повага справжній Людині…
